ДЖУРИ КОЗАКА ШВАЙКИ
ЧАСТИНА ПЕРША
ЛЮДИНА З ДУПЛА
Хлопці закам’яніли. Вони знали і
про нечисту силу, і про вовкулаків, але ніколи ще не чули, щоб верба заговорила
людським голосом.
Та верба на цьому не зупинилася.
Вона заходилася чхати. І дочхалася до того, що з неї відвалився шмат кори і
перед хлоп’ячими очима з’явилося чимале дупло. А в тому дуплі виднілася голова.
У голови було смагляве обличчя і чорні вуса, геть покриті порохнявою.
- Апчхи! - сказала голова.
- Ну, чого б я ото
товкся, як Марко в пеклі?
Голова в дуплі була не сама. Там
ще були і тіло, і руки з ногами. І коли все це вибралося з дупла, перед
ошелешеними хлопцями постав широкоплечий юнак.
Це був той, за ким гналися татари. - Апчхи! -
востаннє сказав він. Тоді поглянув на хлопців і весело сказав:
- О, знайомці з Воронівки! Як ви сюди потрапили?
Хлопці ще ширше розплющили очі. Цю людину вони бачили
вперше. А чоловік заходився приєднувати шмат кори до дупла. Затим відійшов
убік, придивився до своєї роботи і задоволено запитав:
- Ну, як, бачили щось подібне до цього? Ні? То ж бо й воно.
А тепер, хлопче, - звернувся він до Грицика, - збігай-но до тих дерев та
поглянь, чи не повертаються татари.
Коли Грицик подався до пагорба, незнайомець повернувся до
Санька.
- Ну, розказуй,
як ви дісталися аж сюди.
- Ми втекли з
Воронівки… - почав було Санько, проте незнайомець його зупинив.
- Та я про це
знаю, - сказав він. - Знаю, як ви налякали пана Кобильського і його слуг, як
ночували на Сторожовому дубі.
- То це ви тоді чхнули? - здогадався Санько.
- А ми вже
подумали, що то були ці… вовкулаки.
- Невже ви їх не викурили зі старих згарищ? -
насмішкувато запитав незнайомець. Виявляється, він і про це знав!
- То, виходить,
це ви підклали нам луки і ножі?
- Був такий гріх, - охоче згодився
незнайомець. - А то аж зло взяло: такі сміливі хлопці - і тремтять на гілках,
мов дві синички. А ще чого ви боялися?
Санько замислився.
- А ще за нами скрадався вовк, - згадав він. - Такий
страшний. Навіть удень не ховався від нас. В очах незнайомця спалахнули веселі
вогники.
- Страшний, кажеш. І все ж ви лишилися живі й здорові. То,
мабуть, розправилися з ним, так?
- Та ні, не розправилися. Втекли від нього. Зробили пліт і
втекли по Дніпру.
- Молодці,
здогадалися, - схвально хитнув головою незнайомець. - А на Дніпрі з вами нічого
не трапилося?
Коли Санько розказав про таємничі човни, очі незнайомця
погрозливо зблиснули. А коли дійшов до того, як якісь люди, переодягнені
татарами, пограбували і ледь не вбили рудого чоловіка Мацика, - незнайомець
скреготнув зубами.
- Ну, нечестивці, почекайте, - пригрозив він невідомо кому.
- То, кажеш, його врятував вовк?
- Еге ж. Мені навіть здається, що той рудий Мацик його
навмисне висвистував.
- Молодець, - похвалив Санька незнайомець. - Правильно
здогадався. Будуть з тебе люди, якщо татари не спіймають.
Коли Грицик повернувся від пагорба, Санько й незнайомець
сиділи поруч і розмовляли, мов старі друзі. Санько саме наспівував пісню, яку
співав на Дніпрі нічний весляр, а незнайомець весело реготав.
- То, кажеш, попався Швайці? І за що ж вони на того Швайку
так в’їлися?
- Ніде нікого, - сказав Грицик. - Я і в степ дивився, і на
плавні. Пустка. Одні лише птахи літають.
- Ну, птахи нам не
страшні, - заспокоїв його незнайомець. - Не ми їх, а вони нас нехай бояться…
Незнайомець підвівся, ступив крок, другий - і раптом кудись
щез. Мов крізь землю провалився. Хлопці лише очі протерли: тільки-но стояв
перед ними, посміхався - і все! Навіть трава не ворухнулася. А ще за хвилину
щось, схоже на його постать, промайнуло на пагорбі межи дерев, звідкіля щойно
повернувся Грицик.
- Не вірить, - образився Грицик. - Пішов перевіряти. Про що
він тебе розпитував?
- Як ми сюди
потрапили, - відказав Санько. Тоді озирнувся у бік пагорба і стиха додав:
- Мені здається, що
він за нами стежив. Грицик недовірливо посміхнувся.
- Вигадуєш ти все, - сказав він. - Я б його побачив. В мене
око зірке.
Тепер уже образився Санько.
- Не віриш? А звідкіля він знає, як ми вовкулаків хрестили?
А зброю хто нам приніс до Сторожового дуба? Він сам зізнався. От тільки про
нічних веслярів на Дніпрі не знав…
І
Санько затнувся.
Біля них, начебто нічого й не сталося, знову опинився
незнайомець.
- А таки не знав, -
згодився він. - За це вам, хлопці, велике спасибі. А тепер слухайте мене. Ви
здатні дістатися до плавнів? Не втомилися?
- Ні, - сказав Грицик. - Але ж там…
- Ти про тих, хто
схопив рудого Мацика? То вже хай голова болить не у вас.
- Та ми не про те, -
сказав Грицик. - Ми там на пагорбі залишили куріпку. Хотіли з Саньком
засмажити, бо голодні.
Незнайомець зітхнув.
- Доведеться, хлопці, трохи потерпіти. А ви гарно
заховалися, - похвалив він їх. - Молодці. І за куріпку від мого товариша вам
велике спасибі.
- Від якого товариша? - запитав Санько.
- Є в мене такий. На нього покладаюся не менше, ніж на себе.
- То чого ж він не
прийшов сюди? - запитав Грицик.
- Бо дуже сором’язливий. Та й справ у нього нині багато,
Грицику.
- Звідкіля ви знаєте,
як мене звати? - здивувався Грицик. - А, знаю! Це вам Санько сказав.
- Нічого я не казав, - заперечив Санько.
- Я, хлопче, мушу знати все, - сказав незнайомець. І
невідомо було, жартує він чи ні. - Що ж, друзі, відпочили - і гайда далі.
Хлопці йшли позаду незнайомця і дивувалися. Якась незвичайна
людина трапилася на їхньому шляху. Стверджує, що про все знає… Але як це їй
вдається? І ходить якось не так, як всі люди. Не ходить, а крадеться. Безшумно,
безшелесно. І наче нікуди не дивиться, а все бачить. Ось щойно, не озираючись,
новий знайомий сказав:
- Саньку, не відставай. І під ноги дивися, бо на гадюку
наступиш.
А Санько і справді трохи відстав. І ледь не налетів на
гадюку. Добре, що вона уздріла його першою і зав’юнилася з-під ніг.
- А як вас звати? - не витримав врешті Грицик.
Незнайомець озирнувся, зачекав, поки хлопці його
наздоженуть, і сказав:
- Кличте мене
Пилипом. - Подумав і додав: - Поки що. –
Як це? - не зрозумів Грицик.
- А так. Сьогодні я
Пилип. А завтра, може, буду якимось Саїд-беєм.
Хлопці злякано
відсахнулися. Пилип чи то Саїд-бей посміхнувся:
- Не бійтеся. Для вас
я ніколи беєм не стану. Коли дісталися плавнів, Пилип звелів друзям від
почивати, а сам кудись щез.
Хіба що сказав:
- Щось у мене, хлопці, на серці неспокійно. Піду трохи
пройдусь, а ви тут зачекайте.
Сказав - і знову щез, мовби його й не було. Повернувся
надвечір. І не пішки, а на коні. І це був саме той кінь, на якому Пилип утікав
від татар.
- Пощастило нам з вами, хлоп’ята, - сказав він. - Ще б трохи
затрималися біля того озера - і бути б нам зараз в татарському полоні.
- А вони що - повернулися назад? - жахнувся Грицик.
- Та ні, інші
під’їхали. З іншої орди. А у вас як тут - все гаразд?
Хлопці перезирнулися.
- Та ніби все гаразд, - відказав Грицик. - Тільки дуже їсти
хочеться. Ми вже збиралися щось вполювати та засмажити.
- Добре, що не
зробили цього, - сказав Пилип і його чоло насупилося. - Бо ті нечестивці були
зовсім неподалік. Ледве встиг відвести їх убік. Ішли по нашому сліду. А якби ще
і дим угледіли - нізащо б не звернули.
- То вони що - знову за нами ганялися?
- Трохи було, - відказав Пилип. - Тільки куди їм до мого
Вітрика!
І він любовно поплескав по ще вологому крупу свого коня.
Тоді видобув з торбини круглого коржа, розламав його на чотири частки і дві
подав хлопцям.
- Підживіться трохи, - сказав він. - А вечеряти, сподіваюся,
будемо в іншому місці.
Найбільшу частку Пилип віддав Вітрикові. Той не відмовився.
- Здам вас добрим людям, - розмірковував Пилип далі, - і
подамся своєю дорогою.
- А куди саме? - не
втримався Санько.
Грицик штовхнув товариша ліктем у бік.
- Ну, чого ти
пристав? - обурився Санько. - Дядько Пилип куди захочуть, туди й поїдуть. Бо він козак, вільна людина!
- Саме так, -
згодився Пилип. - Тільки, хлопці, перестаньте говорити до мене, як до двох. Не
такий вже я й старий для того. Згода?
ЧАСТИНА
ДРУГА
НА КОЗАЦЬКИХ ОСТРОВАХ
НА КАМ’ЯНОМУ ОСТРОВІ
Під
вечір вони вирушили углиб дніпровських плавнів. Та перед тим Швайка скочив на
Вітрика, випростався на повен зріст і довго вдивлявся з-під долоні у татарський
степ. Схоже, Швайку щось дуже непокоїло. Нарешті
він зістрибнув з Вітрика, взяв його за повід і повів в очерети.
Земля стала пружною, під ногами зачвакала
твань. Було тихо і парко. Після сухого степового повітря хлопцям стало важко
дихати. Хтось, невидимий за очеретами, раз по раз гучно ляскав по воді. Чи
бобри, чи велика риба. Кілька разів до мандрівців долинало запитливо сердите
рохкання, і тоді Пилип надовго завмирав, вслухаючись у байдужий, невпинний
шурхіт густих очеретів.
Одного разу навіть вирішив повернути назад.
- Кабани тут люті, -
пошепки пояснив він хлопцям. - Їх зараз краще оминати.
Але найбільше дошкуляли комарі. Тонкоголосими хмарами вони
накидалися на мандрівців. Тож хлопці затято шмагали себе по обличчю, шиї та
литках. Зрештою Грицик не витримав і намазюкав обличчя чорним намулом.
- Тепер не
кусатимуть, - сказав він.
Санько подумав і теж намазюкав обличчя. І справді, комарі
хоч і дзвеніли над ним, проте кусати перестали.
Пилип озирнувся на них і схвально хитнув головою. - Справжні
козаки, - сказав він. - Самі здогадалися?
- Та ні, - відказав Грицик. - У Воронівці всі так роблять,
коли йдуть у болото.
А от Пилипа комарі не чіпали. Мабуть, тому, що він смалив
люльку.
Незабаром очерети почали рідшати. Крізь просвіти зблискувала
дніпровська блакить. Нараз в обличчя подув теплий вологий вітерець, і комарі
кудись щезли.
Мандрівці вийшли на берег. Заплава, що відкрилася перед
ними, була подекуди покрита лататтям. За нею виднівся острів із звивистими
берегами. На ньому гайками росли крислаті дерева. Понад берегом звисали до води
кущі верболозу та очерети. У прогалинах між ними жовтів пісок. За островом, аж
до самісінького небокраю, виблискувала під останніми сонячними променями неозора
просторінь дніпровської води.
- От і прийшли, -
сказав Пилип. Він підніс до рота долоню і тричі прокричав пугачем. Затим
помовчав і пугукнув іще раз. У відповідь з глибини острова долинуло качине
крякання. А через певний час гойднулися кущі біля низького, мабуть, болотистого
берега, і на хвилі загойдався широкий, опецькуватий човен плоскодонка. У човні
стояв здоровань у полотняній, розхристаній на грудях сорочці. Якусь мить він
вдивлявся у прибульців, а тоді заходився шалено відштовхуватися довгою тичкою.
- Пилипе! - ще здалеку загукав він. - А щоб тебе мухи
покусали! Ми тут уже таке передумали… Човен з розгону вилетів на берег.
Здоровань кинувся до Пилипа з обіймами - у того аж кісточки затріщали. Люлька випала з Пилипових вуст і задиміла
в траві. А здоровань то обіймав Пилипа, то відсторонював його і ляскав широкою
долонею по плечу.
- Гей, живемо, друже!
Ще не раз загонимо татарам швайку в одне місце, га?
- Та постривай, бугаю бісів! - боронився Пилип. Нарешті він
вирвався з обіймів і підняв люльку. - Як там Лимар?
- Та врятувався. І
хлопців привів за собою. Каже, якби ти не взяв тих бузувірів на себе - не
бачити б їм Дніпра. А ти ж сам як викрутився, га?
- То довга історія…
- Гаразд, розкажеш
потім. О, а це що за чортенят привіз? Невже, втікаючи від татар, заодно і в
пеклі побував?
«Чортенята» теж не
зводили здивованого погляду із здорованя. Когось він їм нагадував. Нарешті одне
з них блиснуло в усмішці білими зубами.
- А я вас знаю, - сказало воно голосом Грицика. - Ви
Байлемів Василь, еге ж?
Василь ошелешено втупився в хлопців. Тоді повільно мовив:
- Щось у мене серед
таких замазур знайомців не було. Ану, йдіть-но сюди!
Не встигли хлопці й отямитися, як вже тицьнулися писками у
воду. А Василь пополоскав ними, як ото жінки полощуть білизну, провів долонею
по обличчю, зганяючи краплини, і знову поставив їх навпроти себе.
- Тепер інша справа, - сказав він. - Стривай, ти ж,
здається, воронівським будеш? Чи не син тітки Мокрини?
Санько лише кивнув. Говорити він не міг. Лише відпльовувався
від трави, що разом з водою потрапила до рота.
- А ти, хлопче, постривай, - повернувся Василь до Грицика. -
Та ти ж син Степана Кореня, чи не так?
- Так, - відказав Грицик.
- То це ж чи не про вас розказували, буцімто ви так
перелякали нашого пана Кобильського, що той бідолаха аж за Переяславом
зупинився?
- Це вони і є, - підтвердив Пилип.
- От молодці! А сюди чого потрапили?
- Більше їм діватися нікуди, - відказав за хлопця той же
Пилип. - Ти ж пана знаєш. Таких жартів він не пробачає.
Василь в задумі почухав потилицю.
- Та знаю, - згодився він. - Але ж… у нас тут теж не мед з
маслом їдять. Сьогодні живемо, а взавтра татарин налетить. Чи ще якийсь
бузувір.
- Нікуди їм більше податися, - повторив Пилип.
- Воно звісно…-
зітхнув Василь. Тоді почастував хлопців легеньким потиличником і сказав: - Ну,
гаразд, хай лишаються. Якось воно та буде.
Грицик аж підстрибнув.
- То ви… то ти що -
береш нас у козаки? - запитав він.
- Ну, це ще треба
заслужити…
З острова долинув легкий вітерець. Пилип принюхався.
- Кулішем пахне, - сповістив він.
- Та ним же, проклятущим, - згодився Василь. - Нічого іншого
хлопці варити не вміють.
- То чого ж ти тут нас голодом мориш? - обурився Пилип. -
Ех, ти, господар!
Човен-плоскодонка, черпаючи облавками воду, рушила до
острова. Трохи позаду з задоволеним пирханням плив Вітрик. Схоже, вечірнє
купання в теплій дніпровській воді йому подобалося.
- Добре, що ти надибав нас,
друже, - досі не міг заспокоїтися Василь. Він відштовхувався тичкою так, що
неоковирний човен стрілою летів по сліпучій водній поверхні. - А то тут без
тебе сам дідько ради не дасть. У глибині острова палало багаття. На
рогачках булькотів здоровенний казан. Навколо нього сиділо чоловік з десять.
Вони запитливо втупилися в прибульців.
За деревами почулося голосне кінське
іржання. Вітрик стріпнув гривою і подався у той бік.
- Ану, хлопці, вгадайте, кого я
вам привіз? - запитав Василь і, не чекаючи відповіді, сповістив: - Самого
Швайку злапав, от кого!
Ті, що сиділи
довкола вогнища, хутко звелися на ноги і з шанобливим подивом оточили Швайку.
Проте ще більше були вражені Санько з Грициком. Як? Ось уже майже цілий день
вони пліч-о-пліч з цією людиною разом ховалися від татар, діставалися до
плавнів - і досі не знали, з ким зустрілися? Який сором! Проте, схоже, соромно
було не лише хлопцям. Біля вогнища похнюпився дядько з вогненною чуприною. Він
лише зиркнув у бік Швайки і знову схилив голову.
- Що ж це ти, Мацику? - звернувся до нього
Швайка. - Ніби ж маєш кебету в голові, а схопили тебе, мов малу дитину. Чи,
може, до гурту не хотілося?
Вогненночубий Мацик важко зітхнув.
- Та я все чекав, що
от-от мають підійти мої, - озвався він по паузі. - І вже з ними мав приєднатися
до вашого гурту. А воно, бач, як вийшло…
Крім Мацика та Байлемового Василя
тут були всі дорослі воронівські хлопці. Левко Заярний, і Володко Кривопичко, і
Перепічка з Одудом. Засмагли, подорослішали, хоча лише з місяць як пішли з
Воронівки. Скидалося на те, що їм тут було краще, ніж удома.
Проте Санько з Грициком лише мигцем
поглянули на них і повернулися до багаття. Друзі не могли відвести погляду від
казана з кулішем. Це ж скільки днів вони не куштували гарячого!
Здається, про те саме думав і
Швайка.
- Ви що - так і будете морити гостей голодом? - запитав він.
Василь Байлемів зняв казана з вогню.
Затим підморгнув Левкові, і той метнувся кудись у темряву. Невдовзі повернувся
з в’яленим судаком. А Кривопичко порився в попелі і витяг звідтіля запечену в
глині дрохву.
- Непогано живете, - заздро сказав Швайка.
- Бо знаємо, хто нас охороняє, - відказав Василь. - Їжте, не
соромтеся. У нас цього добра поки що вистачає. Припрошувати йому не
довелося. Дерев’яні ложки застукали по казанових боках, немов барабанні
палички. По вечері почалося розпитування. Левка Заярного цікавила Оксана з тарасівського
кутка. Тиміша Перепічку - чи не передала мама хлопцями чогось смачного. У
Байлемового Василя близьких родичів не лишилося, то ж він цікавився трохи
дальшими. А таких виявилося чи не з півсела… Спочатку Санько з Грициком
відповідали досить бадьоро. Та врешті язики їм почали заплітатися, а неслухняні
голови раз по раз падали на груди.
Врешті, Швайка не
витримав:
- Ну, чого ви
причепилися до дітей? Нехай посплять, буде ще час для розпитувань.
А далі хлопці вже й
не пам’ятали, куди їх віднесли і хто укрив їх свиткою. Серед ночі Грицик
прокинувся. Виявляється, вони з Саньком лежали край берега на підстилці з сухої
трави. Повівав легкий вітерець, і комарів майже не було. Багаття все ще горіло,
а козаки тихо гомоніли між собою.
Вогненний Мацик ніяк не міг заспокоїтися.
- Дурень, от же ж
дурень, - мабуть, уже вкотре картав він себе. - Гадав, що не сьогодні-завтра зі
своїми яворівцями пристану до гурту. І де їх лиха година носить? Може, їх теж
хтось злапав, як оце й мене…
- Мало того, що
татари стали нам як кістка в горлянці, - зітхнув Заярний, - то ще й свої,
схоже, грабують.
- Та які вони свої? - відмахнувся Перепічка. - Вони гірші
від вовків!
- Вовків не чіпай, -
застеріг його Швайка.
- Це ж чому?
- Тому, що зелений ще.
- До чого тут зелень? Хіба я не відаю, що страшнішого звіра,
ніж вовк, немає? Коли вже унадиться, то не відстане, допоки всю отару не
переріже. Що, не так?
- Так, та трохи не так, - пихнув люлькою Швайка. Несподівано
його підтримав Мацик. - Ти, Тимоше, й справді помовчав би, - сказав він. - Бо
не такий уже й страшний цей звір, як його малюють. Хто мене порятував? Вовк.
А Грицикові чи не вперше закортіло втрутитися
в розмову дорослих. Звісно, не всі вовки страшні, особливо влітку. Он один з
них скільки часу скрадався за хлопцями - і нічого, не з’їв. Гірші за вовків ті,
хто прикидається ними.
Грицик лежав край берега, дивився на тьмяну
дніпрову поверхню і пригадував усілякі жахи, які розповідали йому про вовків та
вовкулак. І так йому стало моторошно від тих згадок, що хоч бери та й
перебирайся поближче до багаття.
Проте підніматися не хотілося. Поруч затишно
сопів Санько. Над ними миготіли зірки. Раз по раз крайнеба зблискували зірниці.
Грицик повернувся набік і сонно
зітхнув. І тут його увагу привернув невиразний плюскіт. Щось кинулося у воду з
боку плавнів і попливло до острова. Це щось пливло досить швидко. Над водою
виднілася лише голова. Від неї навсібіч розбігалися сріблясті водяні вуса,
підсвічені місячним промінням.
«Видра, чи що? - промайнуло в голові. - А може, якесь
оленятко? От дурне. Тут же повно людей!» Проте це була не видра і не оленятко.
Коли голова підпливла трохи ближче, Грицик зрозумів, що це пес.
- Цюцю, - тихо
проказав він. - На-на… Йди-но сюди…
Собача голова
слухняно звернула до нього. За мить вона вибралася з води.
Грицик отетерів. Над ним стояв не пес. Над ним стояв
величезний вовк. Він обтрусився і зробив ще один крок до хлопця. Зблиснули
здоровецькі ікла…
А козаки все ще тихо гомоніли навколо багаття. І раптом їх
підкинув у повітря пронизливий вереск:
- Рятуйте!!!
САМІ НА ОСТРОВІ
Удосвіта дорослі вибралися з
острова. Вирішили усе ж простежити, як татари з полоненими будуть
переправлятися через річку Псел. Може, і вдасться чимось допомогти землякам,
котрі потрапили в біду. А оскільки сил було мало, (власне, їх зовсім не було),
то постановили підняти на ноги всіх, хто козакував у плавнях неподалік від них.
- Десятки зо два
промишляють на Зміїному острові, - сказав Швайка. - Стільки ж біля Чубарового і
Татарського броду. Там Вирвизуб з хлопцями зупинився… Коли встигнемо, то до
завтра наберемо з сотню чоловік. Звісно, сотні на полчище нападників було
замало. Але про це ніхто не замислювався.
- Мені б лише дістатися до них, - скреготнув зубами Володко
Кривопичко. - Я б їм показав, чого варта моя шабля!
Від люті щелепа у нього ще більше
скособочилася і обличчя набуло такого кумедного вигляду, що воронівці мимоволі
посміхнулися.
- Навіщо тобі шаблюку показувати? - сказав
Василь Байлемів. - Вони й так розбіжаться. Тільки-но уздрять твою
мармизу.
Воронівці розділилися. Половина на чолі з Мациком рушили
униз по Дніпру, аби зібрати тих, хто оселився на островах. Інша половина разом
із Швайкою рушила в бік древнього Залозного шляху. Там, у густих дібровах, теж
були вільні люди.
- Зустрінемося
біля гирла Псла, - сказав Швайка. - Знаєте Довгий острів?
- Ще б пак, -
відказав Мацик. - Позаминулого року там сотню татар поклали.
- А ми? - озвався Грицик. - Ми теж хочемо з
вами.
- Навіть не думайте, - відрізав Швайка. - Ця
розвага не для дітей.
- Ми не діти, -
набурмосився Грицик. - Ми з лука вміємо стріляти, правда ж, Саньку? І на
шаблях б’ємося. І підкрадаємося так, що ніхто й не побачить.
- Ага, - підтримав Санько товариша. - Ви наскочите на татар,
а ми тихенько, кущами підкрадемося до наших і розв’яжемо їх.
- Сидіть уже, визволителі, - відмахнувся від них Байлем. -
Самі розв’яжемо, коли пощастить. А коли ні… Не слід вам ще й свої голови
підставляти.
З кущів випірнув Барвінок. Схоже,
вовк тільки-но поснідав. Він облизав закривавленого писка і запитально поглянув
на свого хазяїна.
- А з тобою що робити? - присів перед ним Швайка. - Мабуть,
теж хочеш з нами?
Барвінок махнув хвостом. Він не заперечував.
- Ні, друже, - сказав господар. - Залишайся-но краще й ти
тут. Будете втрьох стерегти острів. Залишайся, зрозумів? Стережи! І господарем
у тебе буде Санько. Санька слухайся! Чуєш - Санька!
Сонце ще й з за плавнів не
визирнуло, як острів спорожнів. Барвінок дивився услід господареві, аж доки той
щез у лозах. Тоді позіхнув, розшукав якусь костомаху і заходився її обгризати.
А хлопці прилягли біля пригаслого багаття й одразу поринули в сон.
Прокинулися вони від звичного
скреготу. Барвінок догризав уже другу чи, може, десяту кістку. На хлопців він
не зважав. Хіба що спочатку кілька разів запитливо зиркнув у бік Санька. Певно,
чекав якогось наказу. Проте сонний Санько на це був ще не спроможний. Остаточно
прокинувся він лише тоді, коли Грицик вихлюпнув на нього ківш дніпрової води.
Перш за все хлопці заходилися вивчати острів.
Він виявився значно більшим, ніж видавалося вчора, і значно зеленішим. Від
плавнів його відділяла широка протока з лататтям. Лише в тому місці, звідкіля
приплив Барвінок, вода була чиста й прозора. В глибині острова між двох дубів
заховався курінь. Либонь, він стояв не перше літо, бо зарості ожини й глоду
вкрили його так, що й угледіти було важко. Трохи осторонь, біля гранітної
брили, була коптильня. Тут таки на палях висіло кілька окостів і низки в’яленої
риби. В самому курені хлопці надибали на три барильця. Два з них виявилися
порожніми, а третє було наполовину заповнене медом. У кутку валялося кілька старих арканів і щербата сокира з коротким
держаком. За куренем на гіллі сушилася рибальська сіть і кілька ятерів.
Спочатку хлопці поводилися
насторожено. Навіть Грицикові було моторошно. Раніше він гадав, що треба
стерегтися лише татар. А тепер, виявилося, і серед своїх є не кращі. Тож за
кожним кущем йому ввижалася небезпека. Сплесне риба хвостом - і Грицик миттєво
озирається в той бік. Прошарудить у кущах якесь звірятко - і йому ввижається,
що до них підкрадається сам Тишкевич. Лише по доброму сніданку (з тих запасів,
що їх залишили дорослі воронівці), Грицик трохи посміливішав.
- Слухай, Саньку, - сказав він. - А
чого це ми з тобою тремтимо на кожен шурхіт?
- А я не тремчу, - відказав Санько і скосив очима на кущ, за
котрим щось зашурхотіло.
- Та бачу, - ущипливо
зауважив Грицик. - А я, знаєш, чого перестав боятися? Бо за Барвінком стежу.
Коли була б якась небезпека - він би зразу насторожився. А так, бач, гасає, як
твій Бровко навколо хати. А що це значить? А те, що нам тут боятися нема чого.
Після цих Грицикових слів острах
дещо послабився. А коли хлопці добряче скупалися, то посміливішали настільки,
що роздобули дві палиці й затіяли змагання на «мечах». І хоча зазвичай Грицик з
таких двобоїв виходив переможцем, цього разу змагання закінчилися внічию. Бо
варто було Грицикові притиснути Санька до берега, як у Барвінка загрозливо
піднімалася верхня губа.
По обіді Грицик щез. А Санькові пригадалася
мама. Як вона там? Мабуть, сумує за ним, виглядає з усіх-усюд…
- Оце сиджу та й думаю, як воно там
у Воронівці, - стиха сказав Санько Барвінкові, що влігся поруч з ним. Барвінок
поклав свою важку голову на лапи і споглядав на дніпрову заплаву. Кине швидкий
погляд на Санька – і знову втупиться
у безмежну грайливу просторінь. Лише по тому, як ворушилися його вуха, можна
було здогадатися, що він уважно слухає свого нового товариша. - А знаєш, як
гарно було б оце зараз нам з тобою опинитися у маминій хаті? Хоч і небагато ми
живемо, а ти б у нас був ситий…
Барвінок вдячно постукав хвостом по
землі. Він був не проти. З очеретів випірнув Грицик… Він ніс плетений кошик, у
якому шкреблися раки.
- Зараз ми їх зваримо, - сказав він.
- Там, у курені, я бачив казанок.
- А коли хтось помітить дим? -
засумнівався Санько.
- Та хто тут його помітить? - стояв
на своєму Грицик.
- Татари. Або такі, як Тишкевич. А
ми самі не оборонимося. Навіть з Барвінком.
Грицик замислився. Здається, Санькові
слова його переконали, бо за хвилину він висипав раків назад у воду.
- Коли треба, знову наловлю, - сказав він. - Їх тут, Саньку,
видимо-невидимо. Більше, ніж у нас у Портяній.
Грицик присів поруч з товаришем і повів далі:
- Гарно на острові, правда? Аж шкода,
що ми тут недовго пробудемо.
- Чому ж недовго? Он Швайка сказав
Байлемові, аби той прийняв нас до ватаги.
- А що ми тут робитимем? Хіба
ловитимемо рибу чи на бобра будемо полювати. Ні, Саньку, я цього не хочу. Я
хочу бути таким, як Швайка. Щоб мене татари боялися.
Санькові теж хотілося стати таким, як
Швайка. Проте мало чого людині хочеться!
- Малі ми ще, - зітхнув він. - Нам би,
Грицику, у Воронівці ще трохи побути. Аж поки станемо дорослими.
- Не повернуся я туди, - відрізав
Грицик. - Навіть коли пан Кобильский заспокоїться, все одно не повернуся. Що
мені там робити? Нікого не лишилося, і всі, кому не ліньки, дають по шиї…
- Тільки не моя мама, - заперечив Санько. - І
з сусідів ніхто тебе й пальцем не торкнувся.
- А дід Кібчик? Так за вухо крутонув,
що й досі пече. А тут ні його нема, ні пана Кобильського. Навіть татар не
видно. Татарин сюди не добереться. Його комарі заїдять. Або втопиться в болоті.
Татари, знаєш, як боліт бояться?
- А Тишкевич? - нагадав Санько.
- А що Тишкевич? -
трохи охолов Грицик. - Коли що - можна сховатися. Він нас тут довіку не
розшукає. А ще краще - побалакати з Швайкою чи Байлемом і спіймати його. Тут
йому не Воронівка, ніхто перед ним схилятися не стане. Правда, Барвінку?
Барвінок не відповів. Він підвівся,
збираючись піти у своїх справах. І раптом завмер. Шерсть на ньому
настовбурчилася, загрозливо зблиснули ікла. Хлопці поглянули в той бік, куди
дивився Барвінок, і мимоволі припали до землі. Вгору по течії піднімалися два
човни. Вони пливли до острова. У човнах сиділо троє людей. Про всяк випадок
хлопці причаїлися за кущами. І добре зробили. Бо коли човни підпливли трохи
ближче, у передньому весляреві вони упізнали Тишкевича.
ТИШКЕВИЧ
Наблизившись до
острова, Тишкевич зупинився і довго оглядав його. Нарешті гукнув:
- Гей, є хто-небудь?
Йому ніхто не відповів. Тільки в Барвінка, що приліг біля
хлопців, ще більше настовбурчилася шерсть. Санько поклав руку йому ва шию.
- Спокійно, Барвінку,
- прошепотів він. - Може, погукають, та й попливуть далі.
Проте прибульці, здається, пливти далі не збиралися. Вони
зачекали ще трохи. Тоді один з них, невисокий товстун, упівголоса мовив:
- Здається, тут нікого немає.
- Подивимось, - відказав Тишкевич. - Ану, за мною!
У кілька помахів
весла він пристав до берега. Якусь мить прибульці стояли непорушно. Тоді,
тримаючи напоготові шаблі, подалися углиб острова. Незабаром вони щезли за
кущами. Лише час від часу до хлопців долинали їхні приглушені голоси.
- О, вогнище! -
вигукнув один. - І, здається, курінь. Цікаво, що в ньому?
- Не заходь, - почувся голос Тишкевича, - встигнеш з козами
на торг.
- І коні тут були, -
відгукнувся з іншого краю третій. - Слідів на десяток коней набереться.
За якийсь час
прибульці знову повернулися до човнів.
- Цікаво, куди вони
могли дітися? - запитав низенький товстун. - Коли б неподалік ловили рибу чи
били звіра, - коні стояли б тут.
- А я здогадуюся, -
відказав наймолодший. У нього був шрам через все обличчя і меткі очиці. -
Напевно, подалися вистежувати татарву. Сподіваються відбити когось зі своїх.
Отак, як минулого року. Еге ж, пане Юзефе?
Тишкевич повагом хитнув головою.
- Схоже на те, -
сказав він. - І повернуться не раніше, аніж взавтра.
- Правильно, - згодився молодик.
- Отож слухайте мене. Ви зараз попливете далі. Там, за
версту, повинен бути ще один острівець.
- Це той, де ми застукали михайлівських роззяв? - запитав
товстун.
- Той самий. Коли щось знайдете, заберіть - і негайно сюди.
А я поки тут похазяйную.
Товстун і наймолодший нерішуче перезирнулися.
- А коли там хтось буде? - запитав
наймолодший.
- Невже вам треба пояснювати, що робити? -
хижо посміхнувся Тишкевич. - Коли їх чимало - то вдайте, ніби хочете стати
козаками і шукаєте вільне місце для промислу. А коли один, то… - і
Тишкевич провів долонею по горлянці. - Зрозуміло? А потім за лахи - і назад. А
я на вас тут чекатиму.
- І все ж, воно
зручніше втрьох, - затявся товстун. Проте Тишкевич зиркнув на нього так, що той
похапцем додав: - Добре-добре! Вважайте, пане Юзефе, що ми вже попливли…
За хвилину один з човнів щез за верболозом.
Тишкевич провів їх похмурим поглядом, тоді ще раз роззирнувся довкола і
неквапом рушив до куреня.
І
тоді з-під ожинових кущів вигулькнули дві хлоп’ячі голови і одна вовча.
- Що будемо робити? - збуджено запитав Грицик.
- Може, нацькувати Барвінка?
Санько
заперечливо похитав головою.
- Ні. Тишкевич зараз
насторожі. Ще, не приведи Боже, шаблею Барвінка зачепить. Давай зачекаємо,
допоки він трохи заспокоїться.
Тієї миті з куреня
долинув тріск. Схоже, Тишкевич відламав якусь тичку. Затим долинуло радісне
бубоніння:
- З півсотні, не менше!
За хвилину Тишкевич вийшов з куреня.
Став проти сонця і заходився розглядати в’язку лискучих бобрових шкурок.
- Княгині таких не носять, - задоволено зазначив він. Затим
поклав в’язку біля входу і знову щез у курені.
Хлопці перезирнулися.
- Чи не збирається він з цією в’язкою дати драла? - запитав
Грицик.
- Схоже, - відказав
Санько. - Заберуть усе, як у того Мацика, і втечуть.
З верболозу вигулькнув Барвінок. На
животі підповз до хлопців і запитально зиркнув на Санька. «Наказуй, малий
хазяїне, - промовляв увесь його вигляд. - Ну, чому ж мовчиш?»
А Санько і справді мовчав. Звісно, найлегше
було б нацькувати Барвінка на злодія. Але дивитися, як вовк шматуватиме людину,
навіть, коли ця людина Тишкевич… Ні, то було понад його сили.
Мабуть, про це думав і Грицик. Нараз
очі його збуджено зблиснули.
- Слухай, Санько, а давай візьмемо його в полон! -
прошепотів він.
- А як же ти його візьмеш? - засумнівався Санько. - Якби ж
хто був з дорослих…
- А Барвінок навіщо? І лука у Тишкевича нема. А наші в кущах
залишилися. А зробимо ми так…
Він прихилив голову до Санькового вуха і почав
щось шепотіти. Барвінок переводив погляд з хлопців на курінь і при кожному
шарудінні, що долинало звідти, його верхня губа загрозливо здригалася.
За хвилину хлопці напригинці прокралися
до Тишкевичевого човна і заховали його в очеретах. Тоді взяли луки, і Грицик,
уже не криючись, рушив до куреня, де досі вовтузився Тишкевич. А Санько з
Барвінком зачаїлися за ожиновими кущами неподалік від входу.
- Вийдете, як покличу, - наказав їм Грицик.
Він підійшов до куреня, зазирнув у отвір і спитав:
- Дядьку, а що ви тут
робите?
Тишкевич смикнувся і блискавично вихопив ножа. Якийсь час
міряв поглядом забрьоханого худорлявого хлопчину, що тримав напоготові лука, і
не міг вичавити з себе жодного слова.
- А… звідки ти взявся? - нарешті запитав він.
- Я до дядька приплив у гості, - відповів Грицик. - Він
давно мене запрошував до себе. Аж дивлюся - хтось чужий порається у його
курені. Ви хто будете?
- Я… це… ох, і
налякав ти мене, хлопче! - почав Тишкевич, помалу наближаючись до Грицика. - Я
подумав, було, що це татарин якийсь…
Його рука усе ще
стискала руків’я ножа.
- Не підходьте! - наказав Грицик і відступив на кілька
кроків.
- Та ти що - не
впізнав мене? - здивовано запитав Тишкевич. Він уже вибрався з куреня і
поквапцем роззирнувся. На його вустах з’явилася посмішка - крім них, на острові
нікого не було.
- Я ж товариш твого дядька, - сказав він. - Минулого року
приїжджав до нього, невже він тобі не казав?
- Не підходьте, -
повторив Грицик, піднімаючи лука. Проте Тишкевич начебто й не чув його слів.
Він без поспіху наближався до Грицика і, хоча усмішка все ще грала на його
вустах, очі наливалися жорстокістю.
- То оце теж приїхав, та, бач, не застав свого найліпшого
друга, - продовжував теревенити він. - Та чого ти від мене тікаєш, хлопче? Не
бійся, я ж тобі нічого поганого не зроблю. Давай-но краще посидимо на травичці
та почекаємо твого дядька. Я, знаєш, скільки веселих історій можу розказати про
нього! О, твій дядько…
Тишкевич уже був за якийсь крок від
Грицика.
- Саньку! - гукнув Грицик і націлив лука на Тишкевичеві
груди.
Тишкевич озирнувся, і його щелепа
повільно поповзла вниз. Звісно, не Санька він злякався, і не його лука.
Тишкевич не вірив, що стріли дитячого лука можуть пронизати його наскрізь. Ну,
хіба що подряпають. Адже рука дванадцятилітньої дитини зовсім не те, що рука
дорослого козака…
Ні, таки налякав Тишкевича звір, що
з’явився одночасно з другим хлопцем. Судячи з його вигляду, він уміє не тільки
показувати зуби. І схожий на того, що недавно перегриз горлянку його коневі.
Тишкевич стиснув пальці на колодці ножа. У вовка настовбурчилася шерсть.
Тишкевич повільно опустив руку вздовж тіла. З одним вовком він, може, і
впорався б. І з двома хлопцями теж. Але одночасно з усіма…
- Та ви що, хлопці, -
спробував він посміхнутися. - Людина до вас у гості, а ви…
- Пізнаєте цього
вовка? - запитав Грицик. - Це той, що розірвав коня, коли ви грабували Мацика.
На обличчі Тишкевича
з’явився невдаваний подив.
- Якого Мацика, якого коня? - запитав він. - Щось ви мене не
за того маєте. Я тут, хлопці, вперше. Ні, вдруге. Минулого літа теж був.
- Неправда, - сказав Грицик.
- Та щоб мене грім побив! - вигукнув Тишкевич. - Щоб мене
нечиста взяла!
Санько розгублено поглянув на Грицика. Грицик вирячився на
Санька. Вони вже ладні були засумніватися в тому, Тишкевич це перед ними, чи,
може, хтось інший. Бо ж самого Тишкевича вони бачили лише мигцем і як слід
придивитися не встигли. Та й чи мало є людей на світі, схожих один на одного?
Он Санькові, наприклад, мати каже, нібито він - викапаний батько…
Проте збити Грицика з пантелику було не так просто.
- Е, ні, - сказав він. - Може, ви прикидаєтеся не тим, ким є
насправді. Ви краще скажіть, як зовуть мого дядька!
- Демидом, - не замислюючись, відказав той, кого хлопці
якусь мить тому мали за Тишкевича.
- А от і ні! -
вигукнув Грицик. - Саньку, все ясно!
- Дивно, - похитав головою Тишкевич. - Невже я помилився? Та
ж ні. Здається, і острів цей, і берег… Може, я не туди потрапив, га?
І знову хлопці занепокоєно перезирнулися. Ба й
справді, може ж людина заблудитися в цих очеретах? Ого, ще й як! Або, може,
минулого літа тут і справді був якийсь Демид, а Василь Байлемів поселився лише
цієї весни…
Один
лише Барвінок і не думав розгублюватися. Його хижі очі пильно стежили за кожним
рухом прибульця.
- Відпустіть мене, хлопці, - сказав
незнайомець. - Годі дурня клеїти.
Грицик завагався. Він зняв стрілу з тятиви і
почухав нею литку. Ну, які докази того, що перед ним не Тишкевич, а
зовсім інша людина? Єдине, що Грицикові запам’яталося, це Тишкевичеве цвикання
зубом. Проте чи мало в кого може заболіти зуб? Он минулого місяця Грицик теж
цвикав майже тиждень.
І все ж, чуття йому
підказувало, що тут щось не те. Але як вивести цю підозрілу людину на чисту
воду? Ні, схоже, без дорослих не обійтися.
- Давайте зробимо
так, - несподівано для самого себе запропонував Грицик. - Ми зв’яжемо вам руки
і ви посидите в курені. А приїдуть наші - самі розберуться.
- Та ви що - з глузду з’їхали? - обурився
незнайомець і знову ступив уперед.
- Ані руш! - вигукнув Грицик і підняв лука. Барвінок,
не чекаючи Санькової команди, напружинився для стрибка.
Незнайомець скосив очима у його бік, затим знизав плечима і
заклав руки за спину.
- Ну що ж, зв’язуйте, - згодився він. - Зв’язуйте руки,
ноги, тягніть у курінь. Тільки ж глядіть - повернеться ваш дядько і такого
дубця дасть, що тиждень не зможете сісти. Це ж треба! Дурниці якісь…
І увесь час, поки Санько вовтузився з сиром’ятним ремінцем
за його спиною, незнайомець докірливо хитав головою. Потому повернувся і сам
рушив до куреня.
- Глядіть же, хлопці, - востаннє попередив він. - Ой, і биті
будете! А мені що? Я й почекати можу…
Хлопці зачинили за незнайомцем двері.
За хвилину з куреня долинуло гучне хропіння…
Вже вечоріло, коли
друзі незнайомця повернулися угору Дніпром. Молодик, що сидів на веслах, почав
загрібати у бік острова, де в очеретах принишкли хлопці. Низенький товстун,
його супутник, мугикав щось невеселе.
- Даремно тільки
з’їздили, - домугикавши, зітхнув товстун. - Казав же я йому, що нікого там
немає.
- Але ж ми бачили
сліди, - заперечив молодший. - А де сліди, там повинні бути й люди…
- Що нам ті люди? - зневажливо пирхнув
товстун. - Нам не люди потрібні, а те, що в їхніх куренях.
Вони зупинилися біля піщаної коси. Молодший свиснув. Затим
трохи почекав і ще раз свиснув. Тоді погукав:
- Пане Юзефе!
Йому ніхто не
відповів.
- Мабуть, заснув, -
висловив здогад товстун. - Доведеться сходити на берег.
Він підвівся на
колінах і закляк. Бо побачив, як через галявину переходив якийсь хлопчина.
- Що за чортівня? - вражено пробурмотів він. - Поглянь-но,
Сидоре.
- Хлопчисько! -
здивувався Сидір. - Звідкіля його занесло?
Хлопчина
зупинився по інший бік піщаної коси і в свою чергу втупився у прибульців.
- Е-е… це саме… звідкіля ти взявся? - запитав
товстун.
- А ми тут живемо, - відказав хлопчина. - З
дядьком. І його товариші теж тут живуть.
- Кхе… он як… А де ж вони? Нам би той… побалакати треба.
- Вони незабаром повернуться, - відказав хлопчина. - Вони тут
спіймали одного злодія і відвезли…
- Куди? - запитав
молодший.
- До Швайки.
Товстун завмер із роззявленим ротом. Тоді повернувся до
молодшого і верескнув:
- Жени!
Але той і так уже налягав на весла, аж ті почали вгинатися.
За хвилину все
затихло. Лише чутно було, як у курені щось невиразне пробурмотів в’язень.
ГОНИТВА
Першим отямився Байлем.
- На коні! - гукнув
він.
Проте коні не давалися до рук. Вони злякалися вовка.
- Що ж ти його не
встеріг? - гукнув до нього Заярний. Барвінок ображено зиркнув на нього, немовби
хотів сказати: «Я стеріг, коли треба було, а от ви куди дивилися?».
Зрештою, коней
вдалося осідлати. Вершники дружно шубовснули у воду. І вже посеред протоки
Байлем озирнувся на острів і гукнув:
- Барвінку, сюди! Ходи з нами!
Проте вовк, що стояв
на краю коси, лише змахнув хвостом. Він, може, й радий був би податися за
втікачем, проте не смів порушувати наказу Швайки. А наказ був чіткий: острів не
покидати.
В хапанині ніхто з
дорослих не завважив, як Санько з Грициком теж скочили на коней.
За плавнями воронівці притримали коней. Втікача і слід
пропав. І невідомо, у який бік він подався. Було темно. Місяць ще тільки
збирався сходити на небо.
- Гайда туди! -
сказав Заярний і махнув рукою униз за течією.
- Що йому там робити?
- заперечив Володко Кривопичко. - Там же татари! А коли то й справді Тишкевич,
то він подався до свого пана Кобильського. Он туди.
І Кривопичко змахнув
рукою проти течії.
- А може, він зараз принишк у плавнях і слухає, як ми тут
лаємося, - сказав Лесь Одуд. - Тут його треба шукати!
- Тихіше! - гримнув Байлем. - Дайте послухати.
Проте й наслуховування нічого не дало. Коники
сюрчали так, що аж у вухах виляскувало.
Низько над обрієм з’явився місяць.
- Незабаром розвидниться, - сказав Байлем. - Отоді, може, й
слід побачимо. Ет, забратися б зараз на високу могилу, звідтіля видно все як на
долоні!
- Воно було б гарно, - зауважив Левко. - Тільки де ж ти її
візьмеш? О, а це ще хто?
Воронівці принишкли. З півночі до них долетів неспішний
тупіт копит. А ще за хвилину в напівтемряві вималювалися постаті двох
вершників. Левко, у котрого було найзіркіше око, придивився до них і радо
вигукнув:
- Швайка з Мациком!
От добре, що ви повернулися!
- Щось трапилося? - запитав Швайка.
Вислухавши плутану розповідь, Пилип звелів:
- Негайно забирайтеся з острова! Щоб і духу там вашого не
було! І слухайте Мацика. Він знає, куди податися.
- А ти? - запитав Мацик.
- А я - за ним!
Швайка розвернув Вітрика і пустив його
учвал. Не вниз за дніпровою течією, не вгору, у бік Сули - а прямісінько у
відкритий степ, назустріч місяцю. Воронівці вражено дивилися йому услід. Вони
навіть не звернули уваги на те, що повз них на татарських коненятах пролетіли
Санько з Грициком. Один лише Мацик устиг вигукнути:
- Ви куди?
Проте хлопці вдали, нібито нічого не почули. Мацик сердито
сплюнув і повернув свого коня у бік плавнів.
- Гайда за мною, -
звелів він. - Будемо перебиратися на Зміїний острів.
- Навіщо нам
перебиратися? - заперечив Перепічка. - Нам і тут непогано.
- Мовчи, - крізь зуби
мовив Мацик. - Коли Швайка сказав, то так воно й повинно бути.
Роса випала скупо. І все ж при світлі місяця, що підбився
вже досить високо, виразно виділявся темний слід. То був слід Тишкевичевого
коня. І по тому сліду зараз гнало трійко вершників. Далеко попереду летів на
своєму Вітрику козацький вивідник Пилип Швайка. Назад він не озирався, оскільки
був певний, що воронівці послухаються його і кинуться рятуватися, бо їхньому
спокійному життю настав кінець. І невідомо, від кого їм потрібно рятуватися - від
челядників пана Кобильського чи від степняків. Тишкевич міг повернутися як з
тими, так з іншими.
Лише вчора Швайка довідався, що Тишкевич слугує двом
господарям одночасно. І тепер йому стало зрозуміло і те, чому ординці з такою
легкістю обминають озброєні ватаги присульських козаків, і те, чому десятками
щезають невідомо куди вільні люди, що поселилися в плавнях. Як, зрештою, і не
з’ясовна до сьогодні загибель десятків відчайдухів, що зголосилися розводити
дими тривог на татарському прикордонні.
Так, все це була робота того негідника
Тишкевича. І добре, коли тільки його. Сам же Тишкевич, як довідався Швайка, до
минулої осені слугував якомусь вельможному київському шляхтичеві. Проте не
стільки було того слугування, скільки розбишакування на нічних шляхах. А коли
його вивели на чисту воду - встиг перебратися на лівий берег Дніпра і якимось
дивом утерся в довіру до пана Кобильського. І нічого тепер не доведеш, бо тих,
хто його викрив, уже немає серед живих.
- Але постривай… недовго тобі лишилося ряст
топтати, - шепотів Швайка, пильно вдивляючись у миготливу сріблясту імлу. - Від
нас з Вітриком ще ніхто не втікав…
А
Тишкевич нещадно шмагав свого і так вкрай знесиленого коника. Раз по раз
озирався назад, і на його видовженому обличчі відбивався тваринний жах. Кілька
хвилин тому він завважив позад себе темну рухливу цятку. І цятка ця невблаганно
збільшувалася. Тишкевич ще не міг розгледіти обличчя того, хто за ним женеться,
та все ж чомусь був переконаний, що наздоганяє його саме Швайка. Бо й у всьому
Придніпров’ї немає такого коня, на якому можна було б утекти від нього. А ще
ординці казали, буцімто Швайка - вовкулака, і навіть удень може перекинутися на
вовка.
Правда це чи ні, Тишкевич не знав, а от що вовки йому вірно
служать - у цьому він встиг переконатися на власній шкірі…
- Та жени ж ти,
здохлятино! - гарикнув Тишкевич на коня, з якого й так клаптями летіла піна. І
озирнувся назад в жахній підозрі, що його переслідувач уже перекинувся на
вовка. Проте той, як і раніше, мчав по його сліду верхи на коні. І, схоже,
відстань між ними значно скоротилася. Тож якщо нічого не трапиться, за якусь
часину Швайка наздожене його, Тишкевича…
А ще Тишкевич завважив, що слідом за Швайкою
мчать двійко вершників. Точніше, вершників не було видно. Здавалося, що степом
котяться двійко коненят з якимись клуночками на спині.
«Серед козаків таких
малих вершників немає, - промайнула думка. - Невже це хтось із ординців?»
Ординці, ординці…
Зненацька Тишкевич згадав про те, що геть вилетіло йому з
голови. Десь тут, неподалік, має бути сторожовий загін Іслам-бека - того, з
яким у Тишкевича не раз і не двічі були спільні справи. І не просто десь, а
він, Тишкевич, здогадується, де саме. Тишкевич почав непомітно описувати в
степу широке півколо. Він звертав туди, де полюбляв зупинятися на ночівлю
Іслам-бек.
Швайка, що пильно стежив за втікачем і вже майже його
наздогнав, не одразу завважив це. Про те хлопці, які все ще були далеко позаду,
помітили те півколо, і Грицик, вйокнувши на коня, подався навперейми. На якусь
мить утікач і його переслідувач щезли за байраком. А коли хлопці знову їх
побачили, то втікач вибирався з мілкої, геть замуленої річечки, а Швайка лише
наближався до неї. На щастя, річечка перед хлопцями входила в тверді береги, і
подолати її було не складно. Тож коли друзі наблизилися до Швайки, Вітрик
тільки вибирався з грузької багнюки.
- Ви? - вражено
скрикнув Швайка. - Щось трапилося?
- Нічого не
трапилося, - відказав Грицик.
- Ми хочемо тобі допомагати.
- Геть звідсіля! - гримнув Швайка. - Вас ще тут бракувало!
І знову помчав за Тишкевичем. Якусь мить Грицик вагався.
Тоді вперто стріпнув головою і подався слідом. За ним кинувся Санько, бо нічого
іншого йому не залишалося.
«Ми ж не просто так гуляємо, - міркував він про себе, мовби
сперечаючись з розлютованим Швайкою. - Може, нам вдасться чимось допомогти
Пилипові. До того ж - не лишатися ж нам самим у степу…» Мабуть, про те саме
подумав і Швайка, бо за якусь хвилю змахнув рукою, запрошуючи хлопців за собою.
Місяць почав поволі бліднути. На сході зажевріло небо. Ось-ось мали озватися
перші птахи. А гонитва усе тривала. Невтомний Вітрик знову наздоганяв
Тишкевичевого коня. На обрії темно зринув високий пагорб, і Тишкевич звернув до
нього. Однак на вершину не піднявся, а обминув її низом і щез у чагарях. Але
Швайці ці маленькі хитрощі були добре знайомі. Зазвичай втікач по той бік
пагорба спішувався і піднімався наверх. А там десь зачаювався, діставав лука -
і тоді вже переслідувачу було непереливки. Сам Швайка стільки разів чинив так
само, що й з ліку збився. І, як не дивно, хтось таки потрапляв у таку
простеньку пастку. Проте цього разу не його наздоганяли, а він сам був
переслідувачем. Тож, сягнувши підніжжя, Швайка обережно, наприхильці почав
скрадатися схилом. Він хотів досягти вершини першим. Не озираючись, махнув хлопцям,
щоб ті трималися позаду. Та за кілька кроків до верха Швайка випростався й люто
тупнув ногою. У просвітах між кущів він побачив Тишкевича, що, як і раніше,
нахльостував коня. Тишкевич виявився хитрішим: доки Швайка скрадався схилом,
той знову вихопився далеко наперед.
- Все одно наздожену,
- пробурмотів Швайка. - Від Вітрика ще ніхто не втікав.
Та перш ніж
підкликати вірного коня, Швайка підійшов до східного краю пагорба, визирнув з
кущів, і мимовільний стогін вирвався у нього з грудей.
Далеко попереду палахкотіли багаття. Не було жодного сумніву
в тому, кому вони належать. І Тишкевич прямував саме в той бік. Він був уже на
півдорозі між пагорбом і татарським станом. Навколо багать здійнялася метушня.
Кілька постатей скочило на коней і подалися назустріч Тишкевичу.
CАНЬКОВА ВОРОЖБА
Швайка вже знав, що буде далі. Зараз
татари оточать Тишкевича і поведуть його до свого старшого. А тоді не встигнеш
і до ста порахувати, як той зметикує, в чому справа. Затим з табору вилетить
десятків зо два переслідувачів на свіжих конях. І тоді Вітрикові буде
непереливки.
Та не про себе подумав у цю мить Швайка. За
себе він турбувався щонайменше. Непокоїла його доля цих двох маленьких
дурників, що зопалу встряли в таку недитячу гру. Коні у них зморені і навряд чи
витримають ті шалені перегони, що розпочнуться за кілька хвилин. І перш ніж сонце викотиться понад степ,
навколо дитячих ший обів’ються татарські аркани… Що ж робити? Як їм допомогти?
Нараз обличчя Швайки просвітліло. Посвистом він підкликав до себе Вітрика. Тоді
скочив на нього і, не криючись, вилетів на вершечок пагорба. А там застиг, ніби
вперше угледів татарський стан. Атож, він не помилявся: кілька десятків
степняків хапливо сідлали своїх коней… Тоді крутнув Вітрика, злетів з пагорба і
наказав хлопцям, що зупинилися біля шипшинових кущів:
- Злазьте з коней! Та швидше, біс би вас побрав! Сам теж
зіскочив з Вітрика. На ходу видобув з кишені якусь скіпку і вплів її у
Вітрикову гриву. Тоді поплескав свого чотириногого друга по мокрому крупу і
звелів:
- До Кудьми, Вітрику! Жени до діда!
Вітрик коротко заіржав і з місця перейшов на чвал. Татарські
коненята спершу опиралися, зворотна дорога їх не вабила. Проте Швайка так
вперіщив спочатку одного, а тоді іншого складеним арканом по спині, що ті, мов
із пращі, рвонули услід за Вітриком.
- А як же ми? -
скрикнув Грицик.
Проте Швайка вже прошкував до кущів, що збігали з пагорба.
- Гайда за мною! -
звелів він хлопцям. - Тримайтеся тіні. Та не волочіть ноги по траві!
Сам він щось гарячково шукав. Нарешті вказав хлопцям на
чималу вимоїну під кущем і наказав:
- Ховайтеся сюди!
Пригніть гілля і не висовуйте свої кирпи. Ось так.
А сам, обережно, аби
нічого не зламати, розгорнув гілки колючого глоду, ковзнув усередину куща і
завмер.
Хлопці нічого не розуміли. Чому Швайка відмовився від погоні
за Тишкевичем? Навіщо відіслав коней, а сам заховав їх у крем’янистій вимоїні
під розлогим кущем? Гострий камінець боляче заколов Санька у бік. Він
заворушився, намагаючись змінити положення, проте Швайка шикнув на нього, і хлопець
знову завмер. Здалеку долинув тупіт десятків коней. Ще мить - і з-за пагорба
вискочили татари. Передній пронизливо скрикнув і показав у далину, де виднілися
три невиразні цятки. Завалували, завили степняки і пустили своїх коней учвал.
Вони пролітали повз вимоїну то по лівий бік, то по правий, а копита одного коня
вдарили землю майже перед самісіньким Грициковим носом. І знову все стихло,
мовби й не було нічого. Хлопці збиралися звестися на ноги, проте сердитий шепіт
Швайки примусив їх, як і раніше, притиснути обличчя до землі.
- Ще рано, - сказав
Швайка і трохи згодом додав: - Ну, хлоп’ята, ми з вами ледь-ледь не вскочили в
халепу. Ет, дав би я вам добрячого чосу! Ну, звідкіля ви звалилися на мою
голову?
Грицик винувато шморгнув носом. А Санько мов би й не почув
тих Швайкових слів.
- А чого ми
відпустили коней? - запитав він.
- А того, - сердито відказав Швайка. - Бо все одно не втекли
б. У них коні свіжі. Та поки вони ганятимуться за нашими, може, щось і вдасться
придумати… Цс-сс…
На вершину пагорба виїхав
з десяток вершників. Поміж ними виднілася постать Тишкевича. Він важко дихав -
мабуть, досі не міг оговтатися після погоні. Певний час вершники пильно
вдивлялися у степ.
- Гарно йдуть, - схвально промовив тлустий, приземкуватий
татарин у круглій шапці. - Гарно.
«Іслам-бек, - здогадався Швайка. - Так, це саме він -
хитрий, мов лис, обережний, мов куниця… Це вже вкотре ми з ним стикаємося ніс у
ніс? Здається, втретє…».
Так, саме втретє.
Вперше вони зустрілися років зо три тому, коли татари обложили Переяслав.
Швайка тоді очолив п’ятдесятьох сміливців і разом з ними прокрався до стану
степняків. Ох, і наробили ж вони шелесту! Іслам-бека врятували прудкі ноги та
болото, в якому він просидів до світанку. Швайці й на думку не спало шукати
його саме там. Бо ж відомо, що боліт татари бояться понад усе. Вдруге
зустрілися торік біля Перекопу. Тоді виявилося, що і в нього, Швайки, теж
прудкі ноги. Проте врятували його не вони, а вірні друзі. А ось тепер - третя
зустріч. Що принесе вона? Рука мимоволі потяглася до лука. Проте одразу й
завмерла. Аби ж він, Пилип Швайка, був один, то Тишкевич з Іслам-беком уже
полягли б трупом. А там видно було б… Проте зараз він не сам, за його спиною
двійко беззахисних дурників. «Виберемося, візьму добрячу лозину і відшмагаю так,
що з тиждень не зможуть сісти», - спересердя подумав Швайка. А Іслам-бек і
Тишкевич навіть не здогадувалися, що знаходилися за півкроку від смерті.
Іслам-бек погладжував голене підборіддя і невідривно дивився услід погоні.
«Хоч би наздогнали, - молився Тишкевич про себе. - Хоч би
наздогнали!»
- Не наздоженуть - сім шкур спущу, - хижо посміхнувся
Іслам-бек. - А ти як врятувався?
Тишкевич зневажливо махнув рукою.
- За кулешею ті роззяви забули геть про все, - сказав він. -
I коней залишили без охорони.
«І справді, роззяви»,
- подумав Швайка.
- Міг би й
залишитися, - зауважив Іслам-бек. - Чи мало тобі за це платимо?
- Не міг, - заперечив Тишкевич. Він тримався незалежно,
майже як рівня бекові. Схоже, не простим татарським вивідником був Тишкевич. -
От-от мав повернутися Швайка. І з ним ще один, котрий мене теж знає в обличчя.
Іслам-бек скрипнув
зубами.
- Розвелося їх у
плавнях, наче комарів, - сказав він. - Гадаєш, один Швайка пошарпав нас, коли
поверталися? Якби ж то! Ні, ще чотири
такі ватаги були. І втратили ми від них більше, ніж за цілий похід. Добре, що
нікому з них не спадає на думку об’єднатися.
- Чому ж не спадає? -
заперечив Тишкевич. - Спадає. Хоча б тому ж Швайці.
Іслам-бек стукнув себе кулаком по коліну.
- Треба його зловити. За всяку ціну! Ти мусиш це зробити.
Точніше, ми з тобою… - Іслам-бек посміхнувся. - Тим більше, що його голову
Тугор-бек оцінює дуже високо. Вище за всі гяурські голови.
- Я й так роблю все, що можу. Тільки ж то не людина, а
справжній вовкулака!
- То вже твоя справа
розбиратися, хто він. А зараз треба викурити з плавнів тих, від кого ти втік.
Частинами їх треба нищити, нечестивців! Ти хоч запам’ятав, де їхній барліг?
Тишкевич хитнув
головою.
- Ще б пак! - запевнив він. - З заплющеними очима знайду.
«Ой-ой-ой! - стривожено
подумав Швайка. - Чи послухалися мене Байлемові хлопці? Вони ж іще зелені, не
звикли виконувати накази».
І знову Швайкова рука потяглася до стріл. І знову зупинилася
на півдорозі, а Санькові з Грициком, мабуть, почало легенько гикатися.
- То візьми сотню й негайно викури їх звідтіля, - наказав
Іслам-бек. - А коли хтось залишиться в живих - твоїм ясиром буде. Можеш стяти
йому голову, можеш продати.
- Та кому потрібна голова без тіла, - криво осміхнувся
Тишкевич. - А золото - воно куди приємніше. Так що продам я їх… Тільки… тільки
б мені ваше вбрання.
- Навіщо?
- Бо виділяюся серед ваших, як біла ворона. І коли підемо на
плавні - в кого першого стрілятимуть? Звісно, в мене. Бо й дурному стане
зрозуміло, хто привів твоїх чаушів.
- Маєш рацію, - згодився
Іслам-бек.
Помахом руки він підкликав найближчого і щось стиха йому
звелів. Той, не гаючись, скинув свого халата і кудлату шапку-малахай. Тишкевич
одягся і тепер нічим не вирізнявся з поміж інших ординців.
За хвилину великий татарський загін
риссю рушив у бік дніпровських плавнів. Слідом з пагорба з’їхав зі своїми
охоронцями й Іслам-бек.
- Тепер нам,
хлопчики, треба перебиратися у надійніше місце, - пошепки мовив Швайка, коли
ординці щезли з-перед його очей. - І що далі ми опинимося звідсіля, то буде
краще.
Втім, далеко відійти їм не вдалося. За
кущами раз по раз лунав перестук копит. Схоже, сьогодні татари полишати свою
стоянку не збиралися. Довелося нашвидкуруч шукати місце, де б можна було
просидіти бодай до вечора.
Таке місце знайшлося в зарослій улоговині за три польоти
стріли від першої схованки. Це було покинуте вовче лігво. Навколо купчилися
клубки минулорічного перекотиполя, що зачепилися за колючі шипшинові кущі.
Одним таким клубком Швайка прикрив вовче лігво, звелівши хлопцям проробити в
ньому вузькі щілини для спостереження.
- Тепер трохи поспіть, - порадив їм Швайка. - А я піду
погляну, що воно і як.
Проте відпочити не вдалося. Незабаром долетіла татарська
говірка. На вершині пагорба знову виросли постаті
степняків. Вони про щось сердито перемовлялися. Швайка скрушно похитав головою.
- Здається, розшолопали, що й до чого, - сказав він. - Ну,
хлопчики, тепер тримаймося!
Санько зрозумів:
татари зловили їхніх коней і упевнилися, що втікачі зіскочили з них набагато
раніше. За командою Іслам-бека татари заходилися прочісувати все навколо
пагорба. У щілинах між стеблами перекотиполя було видно, як десятки зо два
степовиків розсипом рушили у бік їхньої улоговини. Швайка закрив хлопців своїми
широкими плечима.
- Що б там не
трапилося - ні слова! - звелів він. - Коли що - я сам вискочу. А ви щоб сиділи
тихо, мов куріпки, зрозуміло?
З-за його плеча Санько бачив, як до них повільно наближався
худий згорблений татарин. Схоже, йому було чимало років, бо вузенька підкова
вусів вкрилася сивиною. І, мабуть, йому було лячно, бо йшов обережно,
прислухаючись на кожному кроці. Почує шурхіт - заклякне. Ступне - і знову
заклякне. Його вузенькі очиці насторожено бігали навсібіч. Він був такий кволий
на вигляд, що, здається, навіть Грицик зміг би з ним упоратися. Проте радості
від цього було мало. Варто хирлякові подати голос чи бодай зойкнути, як поруч
миттю опиниться з десяток його товаришів. «Поглянь убік… обійди навколо… -
пошепки умовляв його Санько. Щось ніби підказувало йому, що з цим степняком
треба балакати так, як свого часу він балакав з дикою кішкою риссю, а пізніше з
Барвінком. - От ти йдеш собі - і ніякої нори не бачиш, зрозумів? Лиш саме
перекотиполе…»
Санько так хотів передати своє бажання старому татаринові,
що аж піт стікав по його обличчю. «Нікого ти не бачиш… Нічого тут немає. Отак…
Краще поглянь, як по небі біжать хмарки. Одна за одною. Біжать собі та й
біжать…» Швайка напружинився. Татарин ішов майже на нього. Ще кілька кроків - і
степняк здогадається, що під клубком перекотиполя щось криється. Тож доведеться
зітнути йому голову і блискавично метнутися вбік, аби відволікти увагу від
хлопців. Крок. Ще крок… Час діяти! І раптом татарин ні з того ні з сього задер
голову до неба і мрійливо промовив:
- Біжать хмарки… біжать.
Швайка заціпенів з подиву.
«Здурів татарин, чи
що?» - подумав він.
А татарин усе з тією ж пришелепувато мрійливою посмішкою
пройшов за якийсь крок од них.
- Чортівня якась, - стиха бубонів Швайка, коли татари
вибралися з улоговини і сіли на коней. - Нічого не розумію. До чого тут хмарки?
- Це я його умовляв,
- вибачливо відказав Санько.
Він почувався дуже зле. Його лихоманило. Голова аж
розколювалася, руки тремтіли, наче після непосильної роботи. Страшенно хотілося
пити. А ще ж уранці він почувався здоровий і бадьорий.
- Про що ти його
умовляв? - не зрозумів Швайка.
- Щоб він на небо…
поглянув. На хмарки.
- Невже ти і його
заговорив? - радо стрепенувся Грицик. - Отак, як ту дику кішку, правда?
- Яку дику кішку? -
запитав Швайка. - Оту, що лізла до вас на Сторожовий дуб?
- Еге ж! Вона лізла до нас, а Санько поговорив подумки з нею
- і вона подалася назад. А тепер, бач, і татарина заговорив!
І Швайка, невловимий, хоробрий і всюдисущий Швайка, що
ніколи й нікого не боявся, втупився у Санька з якимось забобонним захватом.
- Ну, Санько… -
тільки й сказав він.
